Цього року вперше на території України було проведено літній терапевтичний табір для жінок-лесбіянок.

Він тривав з 28 липня по 4 серпня. Його організував Інформаційно-освітній центр “Жіноча мережа” на базі полтавської громадської організації “Квітень”. У ньому відпочивали дівчата з різних регіонів України: Києва, Львова, Херсона, Одеси, Кіровограда, Тернополя та Дніпропетровська, - загалом 28 осіб віком від 19 до 37 років.
ПіК не утримався від спокуси заслати до “рожевого” табору свого шпигуна...

В дорозі

...Полтава о п'ятій годині ранку зустріла дуже привітно. Таксисти одразу спробували розвести на гроші за поїздку, яка пішки тривала 15 хвилин. Їдучи у маршрутному таксі до невідомого та відсутнього на карті України селища Деревки, намагалася з'ясувати, чи не підвозив водій найближчими днями велику групу дівчат. Шофер відповів, що ні, таку подію у своєму житті він обов'язково запам'ятав би, а то все дідусі та бабусі. У потрібному мені напрямку, їздили лише одна маршрутка з цим водієм, тому почали закрадатися сумніви: “Куди я їду? Шукати нікому не відомий табір у лісах Полтавщини!”

У Деревках спробувала знайти хоч би одну бабцю з тих, що все про всіх знають. Та о восьмій ранку вони, мабуть, ще сплять. У магазині – місцевому інформаційному центрі – теж дізнатись нічого не вдалося. Пішла до сільради. Голова сільради пан Пономаренко допоміг усе з'ясувати, зателефонувавши до полтавської громадської організації “Квітень”. Виявилося, що табір для жінок-лесбіянок – на базі літнього наметового реабілітаційного табору Клубу “Квітень” під назвою “Наш путь-2003”.

На місці

Я приїхала якраз до сніданку. Приємно, коли на тебе одночасно дивиться двадцять очей, абсолютно не налаштованих спілкуватися зі сторонньою особою, особливо з журналістом.

Лайма Гейдар, організатор табору та директор ІОЦ “Жіноча Мережа”, майже загіпнотизувала мене, перелякану та готову до втечі, щиро запропонувала залишитись та поснідати з ними. Їжу там готували на вогні, воду брали з річки Ворскла, та ні в кого жодного разу не виникли проблеми з травленням.

Проживали дівчата на березі річки. “Сімейні” мешкали у маленьких двомісних наметах. “Неодружені” - у великому наметі-казармі, ласкаво названому “Великий фігвам”. Тут варто зазначити, що теріторія табору належить до полтавського заповідника. Дуже мальовнича місцевість: ліс – там навіть кабани та олені водяться; річка, в якій повно риби і живуть черепахи; небо з тисячами зірок, такого Чумацького Шляху не побачиш у великому місті. Всі, хто мешкав у таборі, підписали документ з умовами перебування там. Заборонялося вживати алкоголь, будь-які наркотики, навіть перелік медикаментів був обмежений, не дозволялися будь-які прояви агресії стосовно до людей та тварин.

Табір організовано як терапевтичний, але лікували не тіло, а душу. Двічі на день відбувалися тренінги, що в цілому займало вісім годин. Тренінги змушували дівчат замислитися над сенсом свого буття, своєю поведінкою у різних екстремальних ситуаціях, розглядалися особисті психологічні проблеми у спілкуванні з суспільством, вчили бути частиною колектіву, одного цілого, боротися за свої права людини – жінки та обстоювати свої законні інтереси. Тренінги давали змогу пережити емоційні злети та падіння – від сміху до сліз. Це називалося “порвало на хом'яки”.

Щовечора о восьмій проводили загальні збори. Менеджери табору на загальних зборах вітали з іще одним прожитим днем. Кожен розповідав про свої емоції та враження від подій минулої доби, вирішувалися господарські питання. Після цього о дев'ятій годині розпочиналося так зване коло взаєморозуміння, участь в якому брали лише членкині табору. Дівчата ділилися своїми емоціями та думками з приводу тренінгів, кожен говорив про себе та від свого імені, ніхто не мав права перебивати розповіді, займатися самомилуванням, давати непрохані поради тощо. Когось знову “рвало на хом'яки”.

Потім під гітару співали пісні з репертуару Земфіри, “Ночних снайперов” і різних інших, окрім “Тату”. Пісні “Тату” в таборі не слухав ніхто, деякі просто кривилися, чуючи назву цієї групи. На моє запитання : “А чому ж так?” відповідали: “Так це слухають дівчата лише у дітсадку”. Були ще пошуки НЛО та тренінги з арт-терапії (терапії мистецтвом): коли людина малює або творить щось своїми руками, а потім за цими роботами фахівці роблять аналіз психоемоційного стану.

Невигадані історії

Дівчатам, що погодилися розповісти історію свого життя, я поставила декілька запитань: “Як ви зрозуміли, що ви лесбіянка, чи довго ви йшли до цього? Чи робили ви комінгаут перед батьками, друзями (coming out – визнання перед собою та відкриття перед іншими)? Як складалися подальші стосунки з довколішними? Чи подобається вам у таборі?”

Іра, 19 років: “Я маю свій світ, мене не хвилює, що скажуть люди. Я ще у дитинстві боялася чоловіків, але думала – переросту. Перший рік не знала, що зі мною відбувається. Запитувала себе: “Чому саме я?” Я довго вагалася, але потім сказала своїй подрузі, вона перевела все на жарт. Та я знала, що це не просто так. Своїй мамі сказала одразу. Мама спочатку думала, це тому, що я виросла без батька. Але потім все зрозуміла, прийняла. Моя мама вчила ніколи не обманювати, ми з нею як одне ціле.

Друзі знають майже всі. Люди спочатку дивилися як на хвору, але потім звикли.

Важко з цим жити, почуваєшся білою вороною. Та така вже я є.

Коли з'їявилася перша жінка, було душе страшно. Зараз я сама. Пізніше хочу народити дитину, але не від чоловіка, хочу жити з жінкою.

В таборі все просто супер, відчуває себе своєю. Не боюся повертатися в реальність. Тренінги подобаються, подобається поритися в собі”.

DyKe, 23 роки, “одружена”.
DyKe: “Мені все одно, що скажуть, одягаю унісекс, аби не чіпали. Я зрозуміла, що я лесбійка, ще на першому курсі інституту. Спочатку намагалася зустрічатися з хлопцями, було неправильне уявлення про те, як все має бути, про стосунки, про оргазм. З дівчиною прожила разом до закінчення інституту. Потім її не було цілий рік, вона вчилася за кордоном, а я заглибилася в себе. З теперешнею дівчиною розходилася, знову сходилася. Коли переїхала на квартиру жити до О., все розповіла бітькам. Мама розплакалася, тато намагався поговорити з О., він вважав, що це вона мене зіпсувала.

На теперішній роботі теж усі знають і ставляться до цього нормально. Недавно колега зізнався, що зрозумів все й одразу, коли я прийшла влаштовуватися на роботу. Він зайшов у кабінет до начальника і сказав: “До нас тут прийшла лесбіянка. Що робити?”, на що начальник відповів: “Лесбіянка? Чудово, беремо, до нас чіплятися не буде.”

У таборі мені цікаво, до цього спілкувалася з деякими по інтернету. Тренінги теж подобаються, але дуже виснажують”.

Яна, 27 років.
“Все йде від серця, відбувається в тобі. В п'ятнадцять осмислення себе мене хвилювало. Розуміння того, що ти не такий, як всі, гріє та хвилює. Я почала шукати конкретну інформацію. Перші фільми про лесбіянок були забороненими, низької якості. Лесбіянок там зображували психопатками, зечками, і я сказала собі: не хочу бути такою чоловікоподібною дурепою, я стану іншою. Я колола вуха, надягала персні на мізинець, намагалася виділитися, щоб свої помітили. В 16 років зацікавилася хлопцями, подобалися риси характеру, перші поцілунки. Я вирішила: якщо гомосексуальність – це сексуальний потяг до людей своєї статі, то потрібно актівніше займатися сексом з протилежною статтю, раптом попустить. Я почала носити спідниці, все те, що подобається чоловікам. Познайомилася з хлопцем, якого собі намалювала, з яким можна зайнятися сексом. Ми провели разом 4 роки, здружилися за цей час. Але він говорив, що я кохаюся з ним, як з жінкою. І в результаті один мій приятель познайомив мене з дівчиною-лесбіянкою. Я відчувала себе як риба у воді після суші.

Мама запитувала, чому я живу з дівчиною, чому сплю з нею в одному ліжку, чому не повертаюся додому. Я розказала їй все напряму. Вона сказала, що я зарізала її без ножа, що це розбещеність. Перед від”їздом до табору вона сказала, що дає мне тиждень на роздуми.

Табір прочистив мені мізки. Дуже приємна атмосфера: люди, природа. У мені запалили вогонь, дали великий персональний розвиток. Після перебування тут стаєш чистішим і добрішим. Відчувала відповідальність за інших, турботу з прямою віддачею”.

LNA-18, Galik-20 - “сімейна пара”, разом рік.
Galik: “Я працювала на фірмі, моя дівчина прийшла влаштовуватися на роботу. Я дуже не любила дівчат, зараз як почне “скиглити”. Вона мені взагалі одразу не сподобалася, потім розговорилися. Ввечері вона подякувала мені за розмову. Я з нетерпінням чекала понеділка. Потім ми потоваришували, в той час ми були “ярими натуралками”. LNA повинна була виходити заміж, вона запросила мене бути дружкою на весіллі, я погодилася. Одного вечора ми просто сиділи і розмовляли, вона взяла мене за руку, і все. Я зрозуміла, що це не дружба, а щось значно більше. Після цього мене аж трясло, ходила як зачарована. Ми з нею одне ціле. ”

Були й інші дівчата, інші історії. Лесбіянками вони стали тому, що так душа веліла. Кожна пройшла свій важкий шлях пізнання себе, нерозуміння з боку інших. Одна з дівчат навіть десять років була одружена, має 16-річну доньку, інша колись мала намір змінити стать. Когось лікували від лесбійства за Радянського Союзу, бо тоді це була одна з форм шизофренії.

І на завершення – про “ето”. Ще була дуже пізнавальна лекція з безпечного сексу. Виявляється, що при нетрадиційному контакті (це коли жінка з жінкою...) потрібно використовувати презерватив. Адже обмін біологічними рідинами призводить до зараження різними інфекціями. Руки при сексуальному контакті повинні бути чистими, бажано у стерильних медичних рукавичках.

Як на мене “натуралку”, - це вже, знаете...Любов у рукавичках??!