"Свята Україна кличе до себе всі творчі сили Матері-Нації, розсіяні по Планеті, для формування Нового Духовного Народу..." - зазначено у Хартії Свободи Української Духовної Республіки, прийнятої на Першому Всесвітньому Соборі Духовної України, що відбувся у 1990 р. в Коломиї (Івано-Франківська область). Така стилістика, "ґендерна" у своїй основі, є типовою для новосформованих націоналістичних дискурсів країн колишнього радянського блоку. Виникнення та швидкий розвиток націоналістичних рухів у країнах Східного блоку, зокрема в Україні, після колапсу комуністичного режиму з усією нагальністю поставили питання про необхідність конструювання національної ідентичності та артикуляції засадничих концептів національності. При цьому, уявлення про національне та національну ідентичність є соціально визначеними через сучасну реконструкцію патріархальності. А отже можна вважати, що у процесі націєтворення в Україні, тобто у процесі створення поняття про "українськість", закріплено сучасну концепцію патріархату, що можна довести спираючись на приклади із системи освіти, преси, політичного дискурсу та законодавства, яка, у свою чергу, є соціальним конструктом, витвореним за допомогою нової інтерпретації ряду українських традиційних національних міфів.
В Україні нормальний процес перетворення етносу в націю, що відбувався у другій половині ХІХ - на початку ХХ століть, було спинено деформованим процесом модернізації, впроваджуваним на рівні державної політики Радянськім Союзом як процес індустріалізації та мілітаризації. У результаті склалася руйнівна соціальна ситуація, за якої традиційне етнічне суспільство було зруйновано, а запропоновану натомість модель національного розвитку було спрямовано на утворення неетнічної спільноти на основі спільних соціальних та економічних цілей. Так, за часів Української Радянської Республіки в Україні фактично було зруйновано базу суспільства: традиційно селянське суспільство пережило серію травматичних досвідів, які з одного боку призвели до втрати "українськості", але з іншого боку надали підґрунтя для формулювання націоналістичного дискурсу в Україні, що тільки постала як незалежна держава. Маємо на увазі перш за все колективізацію та "розкуркулення" у 1920-х рр., Голод 1932-33-го рр. та Чорнобильську катастрофу.
Тому наприкінці 1980-х - на початку 1990-х рр. Україна стикнулася із необхідністю свідомого вироблення національної ідентичності, яка б заповнила вакуум, що частково склався в результаті деструкції уявлень про традиційне українську суспільство, а частково - в результаті провалу уявлень про так звану "радянську людину". У той самий час, особлива складність такого процесу полягала у тому, що Україна більше не була однонаціональною державою, а отже мала включити великий відсоток росіян (22% населення), євреїв, вірмен та інших ще менших за чисельністю національних меншин у націєтворення. Утім, напрямоком, обраним українською елітою, стала саме національна держава, що великою мірою виключало інші національності та етноси із державотворчого процесу. Визнавши українську мову як єдину державну, Україна розпочала витворення ідеології, сконструйованої у відповідності до наново сформульованого уявлення про дореволюційну Україну.
На перший погляд, ключові конструкти, обрані як референти для цього процесу, можуть видатися обраними навмання: знов-таки фігура Тараса Шевченка, образ Козацької республіки, бурхливе відродження православ'я та образ України як неньки. Але всі ці образи глибинно пов'язані поміж собою: всі вони укріплюють глибоко патріархальні політичні, соціальні та культурні структури сучасного українського суспільства.
Так, Тарас Шевченко, незаступима постать української культури, що відіграла роль батька концепції "українськості", може постати як прекрасна ілюстрація попередньої тези. Національний поет, перший, хто в історії української літератури описав, представив та репрезентував українське селянське суспільство його рідною - українською - мовою, постав як символ українського патріота, який, жертвуючи власне життя, прагне волі та незалежності своїй батьківщині. Його поезія є невичерпним джерелом образів, які сьогодні є усталеними символами української культури (до прикладу, його відомий вірш "Садок вишневий коло хати..." сприймається як втілення традиційного українського побуту). Крім того, його поезія відродила культурний міф про Козацьку республіку. Образ цього релігійного, виключно чоловічого утворення (присутність жінок на території Запорозької Січі було заборонено під страхом жорстокого покарання як таку, що погрожує бойовому духу) тепер символізує постійне прагнення та відданість ідеям демократії, волі та індивідуалізму, а отже визначає й Україну як вічно демократичну, багатоетнічну країну, яка була і є істинно вільною за духом. Запорізька Січ була також твердинею православ'я, що у тогочасній Україні вважалося вірою предків і знаходилося під загрозою католицизму у ХV-ХVІІ століттях. Соціальні структури, що розвинулися в результаті переважно аграрної економічної системи, вплив православ'я та значне втручання Запорозької Січі у політичне, суспільне та культурне життя тогочасного українського суспільства утворили патріархальний дискурс, з якого було повністю виключено жіноцтво, водночас посиливши бачення жінок виключно як матерів і домогосподарок.
Те, як створюються культурні міфи сьогодні, можна побачити на прикладі загальних уявлень про роль, яку відігравали жінки у ХV-ХVІІ століттях. Сьогодні загальноприйнятим твердженням є те, що тогочасне українське суспільство було суспільством, в якому, за словами Мар'ян Рубчак, ² Marian J. Rubchak, Christian Virgin or Pagan Goddess: Feminism versus the Eternally Feminine in Ukraine, in: Marsh, Rosalind, Women in Russia and Ukraine, Cambridge University Press, 1996, стор. 315-330: 316. "у подружжі жінок не вважали за нижчих істот, натомість вони мали повні та рівні партнерські стосунки з чоловіками". Рубчак стверджує, що Україна є традиційно матріархальним суспільством, де жінки завжди насолоджувалися "рівністю різниць" (що, власне, можна спростувати історичними даними). Такий погляд підкреслює те, що хоча роль жінки високо цінувалася у суспільстві, їхньою природною сферою залишається материнство та господарство. Приймаючи таку стилістику сьогодні, жінки приймають обмеження своєї діяльності виключно приватною сферою такою мірою, що навіть коли вони намагаються увійти у суспільний дискурс, вони у першу чергу проголошують себе як матері, таким чином підтримуючи суспільний розподіл за статями та підпорядковуючи власні потреби потребам країни. Що і відбувається сьогодні в Україні, де образ жінки є невід'ємною частину новоствореної національної ідентичності, але у той самий час обмежений образом матері та домогосподарки.
Причиною цього почасти є православна церква, що є одним із чинників, які підтримують патріархальний ґендерний розподіл у суспільстві. В Україні надзвичайно поширеним є культ Богородиці, але у ньому у першу чергу наголошено на тому, що вона є матір'ю Спасителя, а отже роль жінки як матері встановлюється вже на релігійному рівні. Крім того, в українському суспільстві як традиційно аграрному існував жорсткий розподіл домашньої роботи за статями (тільки частково пояснюваний біологією жінки): професійна діяльність, ремесла та більшість польових робіт були чоловічою сферою, у той час як жінка була обмежена домогосподарством. Інша причина вкорінена в радянську ідеологію. За словами Катерина Ваннер , яка провела широке дослідження української шкільної освіти, багато вчителів "висловили впевненість, що радянське суспільство отруїло та вульгаризувало сутність мужності та жіночності в процесі прагнення статевої рівності. Вони вірять, що система уповноважила та маскулінізувала жінок, зокрема на робочих місцях, за рахунок чоловіків, які відповідно були позбавлені своїх повноважень, своєї ролі годувальника... Радянський проект, спрямований на досягнення статевої рівності, деформував внутрішню психологічну ледь вловлювану різницю, що відрізняє чоловіків від жінок... Разом із тим, вдома статеві ролі залишилися дуже традиційними". Такий ґендерний розподіл підтримуваний на всіх рівнях українського суспільства завдяки шкільній системі, засобам масової інформації, політичному дискурсу, навіть законодавству. На підтвердження хотілося б навести декілька яскравих прикладів.
Так, Катерина Ваннер ³ Wanner, Catherine, Burden of Dreams: History and Identity in Post-Soviet Ukraine, Pennsylvania State University: 1998, стор. 112. зібрала величезну кількість інформації, яка вказує, що на шкільна система початку 90-х рр., коли нарешті дозволили відкривати приватні школи, утверджувала суспільний розподіл за статями. Так, одна із шкіл, що поставили собі за мету виховання майбутньої української еліти, включила до своєї програми "психо-тренінг", що проводився окремо для дівчат і хлопчиків і є блискучим прикладом того, як ґендерна різниця впроваджується в межах шкільної освіти. Курс містив ряд вправ, що вчили дівчат буті ніжними та турботливими, орієнтуючи їх на материнство, що представлялося як спосіб зберегти державність України, фемінізацію (розвиток виховальних здібностей та емоційності); натомість, хлопців навчали вмінню приймати рішення та вирішувати проблеми, а також самовпевненості. Крім того, програма школи включала курс, спрямований на розвиток літературної творчості, що також проводився окремо для дівчат і хлопців, адже "хлопці та дівчата мають різні здібності, відмінні моделі навчання та призначені для різних суспільних ролей" ⁴ Wanner, Catherine, Burden of Dreams: History and Identity in Post-Soviet Ukraine, Pennsylvania State University: 1998, стор.114. .
Український політичний дискурс початку 90-х років дуже близький до наведених вище цитат за своєю стилістикою. Він зображує жінок як матерів, а також як носіїв та охоронниць національної ідентичності. У серпні 1993 р. у Києві відбувся спільний конгрес Союзу українських жінок та Світової федерації українських жіночих організацій. За повідомленням газети "Літературна Україна", конгрес прийняв постанову, що закликала українських жінок рятувати націю відродженням моральних цінностей. Щодо жіночих політичних організацій, на початку 90-х років їх існувало дві (наразі маємо п'ять), партія "Жінки України" та Всеукраїнська партія жіночих ініціатив. Політична програма "Жінок України", представлена на парламентських виборах 1998 р., обговорює потребу знищення всіх форм дискримінації щодо жінок та впровадження відповідних міжнародних Конвенцій та Програм, але у той самий час вона утверджує материнство, відродження сімейних цінностей та цінностей, "що ведуть до гармонізації родини, суспільства та світу" ⁵ http://www.cvu.kiev.ua/publications/polit_parties/pzhu.htm, last updated: 1999, accessed: Jan. 9, 2001. як першочергових суспільних завдань. У своїй виборчій платформі ⁶ Парламент України: Вибори-98. Т. 1, стор. 165. партія жіночих ініціатив, натомість, відмежовується від будь-яких жіночих інтересів, стверджуючи, що жінка за природою є аполітичною істотою, зацікавленою виключно у родинному житті та затишку, і мусить займатися політикою лише тоді, коли нестабільність суспільства загрожує її дітям. У цьому сенсі програма Партії жіночих ініціатив майже нічим не відрізняється від програм більшості українських партій, що спираються на патріархальні засади, захищаючи образ жінки як центру родини та матері, наголошуючи на необхідності підвищити рівень народжуваності, пропонуючи стимулювати його за допомогою додаткових виплат матерям та молодим родинам. Звичайно, заохочення молодих родин до поліпшення демографічної ситуації в країні автоматично виключають жінок із будь-якого життя, включаючи політичне, поза родиною.
А отже, це дозволяє зробити висновок, що жіноче політичне, культурне, соціальне місце у суспільстві зартикульовано за допомогою патріархального дискурсу, який зображує жінок як втілень національної ідентичності: Україну традиційно вважають ненькою її громадян, тому жінкам приписують традиційні та "природні" ролі носіїв традиції та матерів. І тому українська жінка постає матір'ю української нації, що народжує країні нових громадян, виховує їх за православним моральним кодексом та створює політичних простір, придатний для використання та посилення патріархальної стилістики у майбутньому. Образи, на основі яких утворено сучасне бачення української жінки та української національної ідентичності, вкорінено у традиційному етнічному суспільстві, але у результаті радикальних змін, що з ними стикнулося українське суспільство впродовж минулого століття, ці образи необхідно було реконструювати - у відповідності до потреб сучасного українського суспільства, як їх бачила політична еліта. І тому можна стверджувати, що хоча Україна прагне досягти ідеальної "українськості", втіленої, за сучасним культурним дискурсом, у дореволюційному українському побуті, це уявлення про "українськість" є сучасним соціальним конструктом.