З інтерв'ю О. Забужко ("День", 24.02.03):

...Ці тексти в Україні, дійсно, ніколи не з'являлися в книжковій версії. Але драматизм ситуації в тому, що деякі з них взагалі побачили світ свого часу іншими мовами. Наприклад, повість "Дівчатка" вперше вийшла в російському виданні "Польових досліджень". "Я, Мілена" писалася на замовлення для однієї північноамериканської антології під переклад і до цього часу надрукована англійською. Одним словом, то є речі, з котрими широкий український читач в принципі незнайомий. Тепер вся моя улюблена мала проза 1990-х представлена.
...Звичайно, це жіноча проза. Маю на увазі не дамський роман, а сюжет, що мене завжди цікавить, - жінка сама по собі. Недосліджені "закамарки і закапелки" жіночої психології, котрі не часто ставали в літературі предметом пильного художнього дослідження. [...] Назагал, проблема жіночих стосунків... У нас це діло опошлюється через стереотипи чоловічої ментальності, за якими жінки або конкурують між собою за чоловіка-таки, або це лесбійський сюжет, котрий також імпонує чоловікам у сексуальному відношенні. Стосунки між жінками, жіноча дружба - то речі набагато складніші. Жіночі товариства, знання, досвід - підводна течія історії. На поверхні чоловіки воюють, створюють імперії, але підводна течія твориться жінками, бабусями, що переказують ту історію дітям, онукам.
Саме такий безпосередній досвід забезпечує тяглість. Бо імперії кінчаються, а цей процес передачі жіночого досвіду не переривається ніколи. Досвід жіночого виживання в світі був би немислимий без того, що називають жіночими товариствами. Втім, той езотеричний, закритий жіночий світ завжди викликав у чоловіків трохи острах, міфологізувався. Мене саме і цікавила та реальність, яка чоловіками не береться на перо. З причин інакшості досвіду. Це не є феміністичний підхід. Я завжди кажу, що пишу не від імені жінки, а від імені людини, яка є жінкою...