***
Коли спинишся на перехресті,
розп'явши руки наче крила
Спохопишся напередодні прірви
отямишся - та тільки буде пізно
Заламані руки не врятують
від падіння
Молитва відчаю зависне
наче прокляття
Якби ми могли бути собою
якби ми могли бути птахами

Присмерки мрії

Червона шапка гортензії хилиться долу. Зжовтіли колись зелені листки. Неквапно цокають годинники. Чутно ніжний шурхіт часу-втікача. І тихий шелест дощу-втікача. І серпневе світло сонця-втікача теж чутно. Світ втікає. Світ тече. Світ плине, лишаючи по собі лиш червоні плями гортензії на долівці. Вони палахкотять світлом - мінливі - то сірим дощовим, то жовтавим сонячним... Навіть червоне іноді стає чорним. Але ще гірше, коли воно стає сірим. Сірим-сірим, як пил, як вітер, як дощ. Як сутінки. Як душа.
Як сутінки душі. Як присмерк мрії. Як злам свідомості. Ідеш вулицею, гарна, чорнява (чи білява - не видно за сонячними зграями). Чоло високе. Струнка, стрімка фігура. Мружишся за прозорими скельцями мрії - карі темні очі (чи світлі - зграї сонця затуляють тебе від життя). Випромінюєш тепло, світло. І любов - любов випромінюєш ти.
А повз тебе проходять, линуть люди. Ковзають світом, як їхні погляди тобою. Нема їм спину. Ніщо їх не захоплює.
Тільки ти - йдеш, плинеш - вулицею, містом, випромінюючи тепло і світло. Ти - можеш! Тебе - тримає життя, міцно, лагідно. То серпнем прикидаючись, то листопадом...
Лис-то-пад... Па-до-лист... Падає, падає зів'яле листя. Віє вітром-серпанком. Мережить повітря золотом мрії, сріблом душі. Шелестить світом. Посміхається сонцю. Падолист... Листопад...
Сміх бульбашкою росте у грудях, болем розгортає свої червоно-мінливі пелюстки, застигає жовтим пилом на серці, сльозинкою на долоні.
А червона гортензія падає. І світ в'ється - світ, всесвіт, буття - навколо тебе в'ється, зорями, ласицею:
- Прошу пані! Падам до Ваших ніг, пані!.. Ласкава пані! Пані світ... Пані гортензія. Пані?

***

Я хотіла б бути гітарою під твоїми пальцями
Їх загрубілі кінчики відчувати на своїй шкірі
Музику твою впізнати своєю плоттю
Тривогу із крові твоєї виссати, місяцю мій
Вивчити твою мелодію, вивчити свою мелодію
Двоголоссям навчитися жити
Щоб мої вірші твоїми
Дітьми були, місяцю мій
Дивись: туман на вікно наповзає
Ліс чорніє на обрії
Луна котиться світом - луна кохання мого -
І гітари твоєї відлуння, місяцю мій

Adagio

Десь далеко під сяючою чорнотою Всесвіту грали срібні звуки органа. Іноді вони ставали холодно-синіми, а потім пломеніли чимось червоним і сірим. У темряві плакало Adagio, і довгими червоними язиками облизувалися лискучі чорні кішки.
А потім серед нічного мороку прийшов він, змахнувши важкими обпаленими крилами горизонт у безлад ночі. Він сказав:
- Я хочу, аби ти стала моєю дружиною.
Він був схожий на Христа навпаки. Він був Дияволом. Від його темного обличчя з очами, схожим на дві зірки, що вибухнули секунду тому, променіло темне тепло, огортаючи, затягуючи, поглинаючи. Він сказав:
- Ти чорна. Ти червона. І трішки сіра. Дивись на мене - я такий самий. У нас однаково б'ється енергія.
Він взяв мою руку. Ми розчинилися в просторі. Замість нас лишилося лише два яскраво-золотих струмені чорної енергії. Вони билися в такт Adagio, злітаючи з кожною нотою B у молочне сяяння зірок.
Я дивилася на них, а десь на межі свідомості бігли, шаруділися та метушилися образи, символи, стилістичні фігури. Із глибин моєї душі зненацька виринула простора галерея, залита світлом, блискуча і сліпуча. Величезні люстри на тисячі і тисячі свічок здивовано позирали на портрети, що повільно походжали залою, перемовляючись і сміючись. Лише один портрет залишився на місці, холодний, величний, як білі плечі зображеної на ньому мадемуазель. Деякі картини підходили до цього портрету, дивилися і зачудовано відпливали далі. Де ж дівся синій папуга з портрету білоплечої мадемуазель?
Десь пролунав заблуканий у лабіринті свідомості акорд Adagio, і величний синій папуга черкнув крилами люстру та повільно опустився на плече білого портрету.
- Синій папуга не потребує доказу білого плеча мадемуазель,- виголосив птах у простір.
- Не потребує,- заметушилася перелякана луна,- не потребує доказу білого плеча мадемуазель. - Вона котилася галереєю світу, маленька, тиха спочатку. А потім раптом кругла, велика, і голос її гучнішав, навіть кричав у кінці. Вона затуляла собою світ, розбиваючи його на срібні друзки, і зупинилася, посміхаючись, на обрії Всесвіту…
Холодні зірки спалахнули і стемніли…
Луна одивилася і потягнулася-полинула думкою далі. Сяянням, мрією своєю - у безкраї простори зіркового мерехтіння, проклинаючи синього папугу, що зруйнував світ білим плечем мадемуазель.
Схлипнуло Adagio у темряві зруйнованості. Здалеку долинув стурбований голос:
- Ти де? - Теплом повіяло.
- О, цар темряви і пломені, прийди до мене, не залишай у зламаності світу сього. Забери мене у владу чорного та червоного …
А тоді знову почувся голос:
- Слухай музику серця і світу…
І сумне Adagio луною полинуло дорогою тепла і темряви.

Очі Всесвіту

Ще один прозоро-весняний день. Сніг випаровується під поважно-неминучим поглядом сонця. Мерехтливе світло ріже очі. Очі кольору морської хвилі. Хвильові очі. Невгамовні очі. Вони живуть своїм життям, несуміжні з тобою. Несуміжні з усім світом, що потихеньку виграє-виспівує мінорну арію раптової відлиги.
А відлига вирує. Річкою. Світом. Життям. Квітами. Випаруваним снігом. Вона хихоче у твоїй душі, лякаючи своєю невловимістю, своєю невмолимістю, зіркою свого шаленства.
І воно захоплює тебе у свої лабети, у свої тенета. Ти пливеш світом, осяяний вишневим шаленством. Любиш світ. І світ любить тебе, сонячний, яскравий, мерехтливий.
А потім сонце одягає чохол суму і люди ховають від тебе свої обличчя, свої душі, свої очі. Хвильові очі осені, що дивляться на тебе минулим. Воно накочується на тебе раптовим потоком тотальності. Дзиґарі на такій далекій вежі твоїх споминів все голосніше рахують і відраховують прожиті, відбуті хвилі твого життя. На тебе линуть люди, події, почуття, захоплюючи тебе, домінуючи тобою. Тривога, сум, невичерпна радість сплуталися у пульсуючий гордіїв вузол душі.
Білі пластівці неба падають на вії, танучи прозорими мріями. У захмарені шпаринки підглядає місяць.
Сум огортає. Сум оповиває. Тебе. Мене. Сум сміється. Виграє. Твоєю душею. Моєю тугою.
Природі невідомі жахи самотності. Їй смішно з них. Смішно з тебе. Плакати вмієш тільки ти. Бо тобі це потрібно. Тільки так ти можеш сказати світу - ні! Тихе "ні" тихої людинки. Не людини - людинки. Бо люди - вони ж не плачуть, вони діють. Світ ніколи не чує від них "ні". Слідом за ними завжди летить гучне, голосне, галасливе "ТАК!": вирок твоєму "ні".
Але ти повертаєшся обличчям, очима до зіркового небосхилу, сталого, одвічного, як ти. Як всесвіт. Він краплями точиться до твоєї душі, витриманий, як дорогоцінне вино, у найтемніших закутках свідомості...
Стати нерухомою точкою космосу. Навколо тебе все тече. Все міниться, покірне давньому закону. Ти - єдиний - застиг колись у просторі. Ти - єдиний - нерухомий. Навколо тебе все живе за своїми правилами, неповторними й некерованими. Тільки ти - єдиний - нерухомий, не підкорений ними. Ти - поза ними. Поза світом.
Бо ти єдина нерухома точка Космосу. Хвилясті осінні очі Всесвіту, що застигли колись у раптовому усвідомленні своєї величі та безпорадності.

Лапки Бога

Світить три лампи: одна - збоку. Друга нависає над самою головою - люстра-павук, прозора, кришталева, нерозумна. А електричний місяць яскравіє вулицю.
Вулиця ж темрявою розповзається по кутках, по під'їздах, по алеях, ховаючись від нашорошених поглядів.
Недовіра панує листям. Сум чигає за деревами.
Поспіль йдеш містом, загортаючись ним, наче ковдрою. Клаповуха ніч перебирає рожевими ніжками, ледь встигаючи за розмашистою ходою задумливого вітру.
Мряка причаїлася попід мурами, холодна, виплекана, виплакана. Прозорі вушка насторочилися, прислухаючись до тихого клацання хвірток, дверей, комп'ютера. Глупа ніч тупає сходинками, стукає до тебе, стукає у твоє серце.
Блаженний час - ніч. Єдина мить серед суєти і неспокою, коли ти можеш залишитися наодинці із собою. Наодинці із всесвітом. Наодинці з вічністю, смертю, життям. Наодинці з Богом.
А він шепоче. Лоскоче твої вуха ніжністю своїх прозорих вусиків та рожевих чіпких лапок.
Він шепоче тобі про любов. Про життя. І ще - про смерть. Про жагу шепоче тобі вночі. Про пісню і світло. Про сонце в травні, затягнене мереживом сивих хмар. І знов - про сонце - в січні, лискуче біле-біле сяюче й легковажне. А потім - раптово - знов про смерть і життя.
Краєчком вуха чуєш десь інше шарудіння - то співає вічна флейта, сумна флейта кохання й суму. Пронизлива й самотня. Схожа на тебе. На вічність. На смерть.
Білість серпанком в'ється навколо свідомості. Сніг рипить і підспівує у такт флейтиному плачеві. Йдеш за рожевим хвостиком життя. Відчуваєш його подих на щоці, цілуєш його ніжні лапки.
Знову стукає фіранкою мряка. Глупа ніч гніздиться у кактусі, сичить звідти без'язикою зміюкою.
Тоді приходять сльози - несміливі та безпорадні. То плаче твоя ілюзія. Казкова ілюзія, свідома ілюзія - плаче. Так легко її створити. Так важко її зберегти. І ще важче - нею жити.
А ніч уже не мовчить. Вона підводиться, заповняючи собою кутки, кімнату. Лампи налякано згасають, залишаючи тебе віч-на-віч з Богом. З вічністю. З тобою.
Колись у тебе був камінчик-талісман. І він тебе покинув. А потім тебе покинув Бог. Нащо, Боже, Ти мене покинув? Я не можу без Тебе. Світ без Тебе такий сліпучий такий білий такий нестримний. Життя без Тебе примарне. Смерть без Тебе гірка. І гіркість панує буттям. Абсурд - існуванням. Зник сірий камінчик-талісман на посірілій від випробувань ниточці. Ніч-мряка загубила душу.
І тепер стелиться, стелиться дорога. Вічна дорога небуття, химерна, біла, невловима.
І тільки беззахисний рожевий хвостик утримує тебе від останнього кроку. Маленькі безпорадні лапки бережуть твоє серце, цупко вхопилися за твою душу.
Лапки життя, лапки смерті - лапки Бога, лапки Сатани, що більше не можуть жити одне без одного. Жити наодинці з Вічністю. Наодинці з тобою. Наодинці з ніччю.

Торнадо катарсису

Жити уривками, свого життя, чужого - немає різниці. Уривками із книг, уривками зі снів. Миготять сторінки образи люди. Пролітають повз тебе і, танучи, зникають у повітрі. Танучи, зникає у повітрі життя, твоє, чуже... Але то вже давно не має значення. Ти привчаєшся існувати у цьому світі змін і хаотичності, забувати людей, як тільки з ними знайомишся, викреслювати із себе біль, навчати мовчати своє серце. Навчати мовчати свій телефон.
А коли раптом гальмує позаду тебе світ і нестримне вищання оплавлених механізмів скляною голкою застигає десь у сонячному сплетінні, ти зриваєшся з місця. Тебе несе. Навколишшя звивається як роздратоване торнадо навколо твоєї душі зриває з викоханого спокою кидає у безодню темряви та відчаю. У безодню безсилої самотності.
Невгамовної самотності душі та тіла, зголоднілих за поглядами, відчуттями, сонцем... Коли мовчить телефон, вкритий ніжним шаром пилу. Коли зникає місяць, затьмарений розсипом зірок, холодних, далеких, неосяжних. Коли мусиш носити маску, бо замість тебе життям марить сіра безтілесна примара із сірими очима туману. Коли перед тобою вже простелено чорну дорогу небуття.
Тоді сидиш і дивишся на посірілий телефон, згадуючи минуле. І тоді... Тоді приходить надія. Таке популярне слово - надія. Надія тут, надія там. Надія на краще, надія на майбутнє. Надія висить, вимальована флуоресцентними літерами на двохсотому поверсі хмарочоса, підпираючи своєю недуховною вагою аматеріальні хмари. Надія... надія... Воно лунало і лунатиме. Доки живе людство. Доки хтось ще вміє сміятися, плакати, жити. Радіти зеленим пагорбам мрії.
Завжди весняним пагорбам очищення, які радо приймають тебе у своє м'яке трав'яне лоно, відрізаючи від спалахів фар, гомеричного шурхоту автомобілів, панування сумління та жаху. Біля твого вуха перешіптуються цвіркуни і втаємничено усміхається комашня, маленька володарка пухнастих світил кульбаби.
І зникає похмура велич міста. Ховається майбутнє у безладному плині думок. Зникає непорушна тиша крихкого зимового дня. Існування виривається з-під контролю свідомість тане сміється ґвалтує на зеленому просторі сонячного світла пагорбів очищення. Збентеження зростає і губиться у безкінечності весняного дитячого щастя.
Щастя недоробленості недописаності недовивченості. Щастя дозволу жити. Уривками свого життя чи чужого - немає різниці. Розписний метелик черкає твого носа, полишаючи на ньому барвінки мрії. Сонячний промінчик засинає на твоїй щоці невагомою любов'ю. Душа котиться на крилах святкового передзвону. Життєдайного могутнього передзвону, розштовхуючи хмари, розтікаючись колами
Розтікаючись хвилями. Перемагаючи хмарочоси. Звиваючись у торнадо катарсису і прощення. Вище до неба. Вище до світла. Вище до життя.
Ближче до міста. До сумління. До вічного телефону, вічно вкритого уривками життя і нездійсненністю.

Монголи споминів

Колись.. Колись це слово не мало такого значення, яке воно має зараз. Воно взагалі не мало значення. Колись... І людину оповивав містичний жах перед загадковим світом, світом без кінця і без краю, перед нескінченною чорнотою всесвіту та передвічним...
Чуєш це слово - "колись" ?.. Колись виринає з підсвідомості, збурюючи все твоє єство, затягуючи в царину безмежності світу, його тотальності й неподільності. Минуле виглядає з-за плеча уривками снів, уламками споминів, безладними, безкраїми, сталими й незмінними.
Зникає темрява реальності, розбивається на срібні друзки безмірності. З них мозаїкою складається інша темрява, осяяна іншим сонцем, інший всесвіт з іншими зірками.
На місці чорного, мовчазного міста-велетня виринає залитий передгрозовим світом степ, вкритий шовковою, у людський зріст, ковилою, сивою, як він самий. Як срібна душа його, що навесні співає жайворонком. Як золотаво-біле сонце його, ласкаве і байдужо-згубне, таке схоже на своїх неспокійних, сірих, повстяних, вкритих курявою й попелом пожеж, дітей, що нечутно линуть горизонтом і дивляться в очі великого світила гострими верхівками шапок, погрожуючи навіть йому за непослух. Їхні низенькі могутні коники неслися єдиною лавиною назустріч невідомому, нічого не оминаючи на своєму шляху - ані селищ, ані річок, ані ярів чи узгір'їв. Монголи йшли стіною, щільною, непохитною, сірою. Власне, то йшов весь Схід, вільний, могутній, вкритий попелом пожеж, що лишилися позаду.
Біле, яскраве сонце зникає - і ти знову борсаєшся у павутинні темряви міста-павука, прив'язаний до нього життям, обов'язками, коханням. Йдеш безлюдними нічними вулицями, де тебе супроводжують лише жорсткі гітарні ритми Річі Блекмора і рідкі здивовані погляди собак. А потім чуєш позаду себе пронизливий плач істоти, що випадково заблукала у світах і страхається цієї незрозумілої їй заблуканості - і невтримний стогін її серця стрілою летить до місяця, повного і круглого місяця, що вже тисячоліття позирає на метушню страху і відчаю.
А потім знов із газового домашнього полум'я вислизають спомини. Згадки минулого, засипаного піском культурних нашарувань. Знову видіння, вкриті паволокою безвісті. І бачиш засмаглі обличчя, обсипані пилюкою впереміж з попелом, осяяні сліпучо-білим безжальним світлом, від якого немає спасіння. Але зараз в їхніх очах - увага, мішана з пошаною і страхом так, що вже й не розібрати, де починається одне і закінчується інше. А душі їхні шепочуть: Крові! Крові! Життя! І знову: Крові! Крові життя і смерті! Вона текла перед їх внутрішнім зором, червона, в'язка, застилаючи собою безмежність світу. Злітала чорним димом полум'я. Плямами стигла на повстяних людях степу. Кров билася в їхніх жилах, вимагаючи нової, заради смерті, заради життя... Крові! І лунали степом ці слова, ці моління. І ховалися від нього жайворонки. Сумно шепотіла ковила. Наливалося жаром пекельне сонце Сходу...
Хто є ти? Непохитна людина минулого? Чи маєш жити примарною реальністю сучасного? Де шукати себе - у поросі зниклих кибиток чи у комп'ютерних лабіринтах, що панують над життям, світлом, думкою? Кажуть, влада над минулим дає владу над майбутнім... А яке воно, те майбутнє? Ти знаєш минувшину. Ти бачив її. Колись ти жив нею... І вертаються монгольські орди. І ти в котре чуєш слово "хан".
Хан монголів. Володар степу. Правитель світу. Хан... Вони всі дивляться на тебе - і ти їм відповідаєш мовою, мертвою, як і ти сам. Але ти живеш. І ти її знаєш. Вона тече в твоїй крові так само, як нею пливуть степи і золотаво-біле сонце. Вони колись стали часткою тебе, а потім прийняли тебе як частку себе, що повернулася, бо так належить.
І твої губи ворушаться, вимовляючи забуті тисячі років тому слова. А вони слухають, затамувавши подих, вони, твої монголи. І душі їх полегшено зітхають: прийде кров, кров життя. Кипітиме казан світу. Підніматимуться до неба язики полум'я і страху. Але ти... ти стоятимеш насмерть. Ти виживеш: за тобою віра й пошана, переплетена зі страхом і повагою. За тобою - сірі діти степу верхи на невеличких могутніх кониках. За тобою линуть вони горизонтом. Бо ти є Схід. І Схід є тобою.
А що може запропонувати тобі реальність, облудна, нікчемна реальність?! Вона ненавидить тебе, твої звертання і твої слова. Вона не вибачає тобі спрямованості у минуле - і ти один квапишся темною алеєю парку-примари своєї мрії, своєї душі, на дні якої застигла дівчина. Чорні розкосі очі. Чорні довгі вії. Чорне лискуче волосся, що вкриває її до колін. Широкі монгольські вилиці. І неохопний жах. Білий холодний жах під саркастичною усмішкою місяця, жах, що напливає хвилями, змиває будь-які людські почуття, перетворюючи її на загнану вовчицю, в якої вже навіть не має сили вищиритися. А орди линуть. Линуть нестримною лавиною. Хвиля - і її не стане. Не стане дівчини, кинутої князем-батьком у марних сподіваннях заступити дорогу неспокійним повстяним людям Сходу. Бо ніщо не зупинить їх. Жодна хвиля не стане на перешкоді їм, сірим дітям залитого світом і кров'ю сивого степу.
Тому чи варто взагалі визначати хвилю, час, виокремлюючи їх з незлічимого числа таких самих хвильок, що вже колись відбулися чи тільки відбудуться у незримому майбутньому? Бо з мороку прапам'яті завжди зринатимуть містичні зв'язки, тісно сплітаючи минуле, сучасне та майбуття, творячи нерозривний потік життя з його безкінечною повторюваністю та відтворюваністю...
І десь із нескінченності всесвіту завжди линутиме пронизаний жахом і тугою зойк дівчини з широкими монгольськими вилицями.

Розмова на хмарині

-Гей, ви, там! Ідіть сюди, чого це ви тиняєтесь аж тут у хмарах? Чи вам замало місця у Космосі? Ви мені скажіть, я додам трішки. Там ще лишилося достатньо антиматерії, буде з чого зробити...
Так що у вас трапилося? Як нічого?! Що ж ви тоді тут робите ? Просто прогулюєтеся? Аж не віриться! Вам справді нічого-нічого не потрібно ?..
А чому ви так високо гуляєте ?.. А, зрозуміло, то ви мрійник? А про що ви мрієте, не поділитесь? Про мене? Ні, про еманації? А, я бачу, то ви казкар?
Знаєте, мені тут взагалі досить самотньо, хоч і кажуть, що я одночасно і в часі, і поза ним. Але коли сидиш добу за добою на одному місці і тільки що й виконуєш всілякі безглузді прохання, то інколи самому здається, що зараз з глузду з'їдеш. Погане відчуття, наче нудить у голові десь. Оце я з нудоти такої і світ створив. Такий світ дурний вийшов, краще б я не робив нічого.
А то дивіться: одному потрібен сенс життя, він вимахує чорним прапором і кричить, що все навкруги абсурд; інший вимагає любові і ходить-проповідує різні дивні правила, стверджуючи, що саме я склав їх...
Різні є люди. А таких, як ви, що чогось шукають собі, мугикаючи пісеньку і нікого не чіпаючи, зовсім мало. Що ви кажете? Підніміться вище, погано чутно. Не впадете, я вам хмаринку дам. О, зараз краще.
Чи давно я тут? Та досить давненько. І все сам. Хоча на початку товаришував я з одним хлопцем, Люципером його звали (чи може не Люципером, не пригадую, пам'ять не та стала), та він там щось учинив, яблуко якесь з жінкою першою, Євою, не поділив. То, розумієте, вимушений був я з ним повоювати. Весело тоді було. Ми навіть випадково Землю зачепили, то там щось трапилося, потоп чи що. А потім він пішов, щоб мою репутацію Наймогутнішого у Космосі підтримати. А мої роки вже не ті. Бачите, старію потихеньку. Всі прохання виконувати не встигаю, то люди скаржитися починають. Треба спадкоємця десь шукати...
А ще до мене філософ Сократ заходив. Все питав, що таке є бог, чому саме я є бог. Зовсім збив мене з пантелику, я навіть було перелякався, що то не я - бог.
І ще хлопець заглядав. Платон на ім'я. Ви знаєте цього хлопця? Помер століть із двадцять тому?! Що ви кажете! Непоганий теж був хлопець, хоч і чудернацький трішки. Все мружився неначе від дуже сильного світла і мурмотів про печеру, в яку він після світу ідей не хоче повертатися, бо тут так гарно. Я сказав, що він може залишитися, але він поквапився назад когось чогось вчити... Так він вже помер, кажете? Недобре, зовсім недобре...
Та ні, мені тут зручно. Сонечко весь час поряд, гріє мої старі кістки. "Баунті" можна було б додати. Але де ж тут взятися "Баунті". Доводиться обходитися манною та сонячним промінням. А іноді так хотілося б поласувати чимось таким... Слухайте, хлопче, зробіть для мене добру справу. Зробите, га? Принесли б мені чаю з "Баунті". І попрацювали б за мене, це цікаво. Ніколи не знаєш, чого від тебе вимагатимуть наступної хвилини, коня білого чи пегаса чорного, лицарської зброї чи рахунку у швейцарському банку, музикального хисту чи відеодвійку... Та ви сідайте, не бійтесь. Тільки не забувайте казати "Амінь" після кожного відчутого бажання.
Амінь...

Воно

У співавторстві
із "Народним Малахієм"
М. Куліша

Воно було сумне. Воно йшло по вулиці і сумувало. Вони були його друзі, а потім вони його кинули.
"Тіка,- думало Воно,- і от тобі на!- тіка. Все життя приятелювали, сказать би, в серці одне в одного ночували,- і тіка…" Воно зовсім не розуміло, чому вони його кинули.
Воно тільки відчувало, що світ навкруги став якимось дивним і незрозумілим. Воно почувалося так, ніби його очима на світ дивилося багато людей. І в серці його заболіло, защеміло, немов кропивою вдарили.
Воно йшло, всплакувало час від часу і обережно піднімало дітей, що через неувагу чіплялися за його корені, падаючи в калюжі. "Мокрі, як хлющ,"- відмітило собі Воно, витягаючи ще двох з води.
Воно зайшло до кінотеатру, співчуваючи людям, якім було потрібно бігти робити свої справи, і сумно одивилося кінозал. Воно подивилося "Горця" і з полегшенням зітхнуло, що інших Воних не існує.
Воно вийшло з кінотеатру, через силу ступаючи, немов видиралося з болота. Але на вулиці було так гарно! То Воно помахало уявним мечем і голосно гукнуло: "Я Конрад Макклауд із клану Макклауд!" (чуєте грім?).
Люди почали ховатися під парасольками, відчуваючи, що щось буде, стурбовано поглядаючи на небо, де одразу ж розпочали збір хмари.
Воно озирнулося. Люди бігали навкруги нього, такі маленькі, самотні і заглиблені в себе. "Культура вини. Ні, сорому. Ні, вини. Так, вини", - подумало Воно, відчуваючи всю усамітненість людства, яке намагалося позбавитися свого почуття постійного холоду, порожнечі, докладаючи всі зусилля, аби довести Всесвіту, що все дуже добре і людство знає, де його домівка. І тому снилося їм: ангол у сопілку золоту грає…
Воно посміхнулося. Хай буде так. Я допоможу їм. Я прийшов до них робити реформи.
І Воно зрозуміло, що насправді його ніхто не кинув. І все людство - його друзі.
Бо я - всесвітній пастух. Пасу череди мої. І узявши сурму золотую, заграю всесвітньої голубої симфонії. Просто самі люди про це ще не знають.

Весняне

І тоді дивись: небо весняно синє-синє. І проліски весняними пелюстками простягаються до тебе, до всесвіту, бо ти і є всесвіт. Бо ти є міф, легенда, народжена за хвилю до майбутнього.
- Я ніколи не могла тебе отримати, утримати, обійняти...- кажеш всесвіту - легенда, що народилася за хвилину до завтра.
- Озирнись, - мріє всесвіт, - озирнись, любко. Ми ж з тобою однієї крові? Ти і я?- Тягне пролісок весняні пелюстки до сонця, до неба, до долі.
А доля шепоче, стареча доля в тебе за плечима:
- Благослови тебе світло, дитинко. Будь світлою, дитинко. Будь світлом, дитинко. - Янгол здіймає крила свої висхлі, паперові. Сірий янгол старечої долі в тебе на долоні. Тягне до тебе свої долоні, світлі, висхлі, прозорі, як всесвіт, як щастя, як доля. Бо не може бути щастя без долі, долі без всесвіту, а всесвіту без завтра.
Але завтра ніколи не прийде. Хіба ж може бути завтра таким самим, як і сьогодні - безмежним, пустельним, холодним? Важко чекати на завтра. Важко боятися, що воно ніколи не відбудеться. Важко думати, що воно нічого не змінить, що життя йтиме і далі у своїй непорушності, у своїй незмінності, у своїй незламності. І тільки крила долі сягатимуть обрію, тішитимуть тебе у самотності: не буває любові без завтра, і без вчора її бути не може. Тільки це все, що в тебе лишилося, - сьогодні.
- Чуєш мене, всесвіте, тільки сьогодні !.. - Та й всесвіт тебе не чує, бо всесвіту теж не буває без завтра.
А пролісок тягне пелюстки свої до тебе, світлом тебе кличе, радістю. Бо ти і є світло та радість, що з'явилися лише за хвильку до народження всесвіту.

Лабіринт

А ти бігтимеш довго, довго. Бо знов і знов виринатиме з пустелі голосів пліснявина лабіринту...
- А хто я? Гукаєш у прірву свідомості.
- Світло... Голосить у відповідь. Пліснявина мигтить під твоїми ногами, човгає за тобою, невдоволено човгає твоєю душею.
А лабіринт біжить попереду тебе. Поворот. Ще поворот. Глухий кут. Чуєш - рок-н-рол співає, там, за рогом. Там, де на мене не чекають. Там, де мене ніколи немає. Там, де я мушу бути. Шепіт з вікна:
- А він?
- А він - типовий джазист. Він сам по собі. Він у своєму соло. Він візьме саксофон - і втікає у соло. Тихе соло світової самотності. Ми йому ні до чого. Він сам по собі. В нього є соло.
- А я? Я - де ?..
Луна мовчки відгукнеться у лискучій темряві лабіринту. Ліниво котитиметься коридором. Коридором у вчора. Де? Де є вихід у завтра?
А вранці, здавалося, вчора скінчилося. Ще минулого вечора воно хлипало теплим весняним дощем, оплакуючи свою вчорашність. А вранці розтануло бузковим цвітінням, злетіло у синьооку височінь тополевим пухом, легке, мудре та прозоре. Вітер перебирає волосся, співає зелене танго. Темне свічадо мріє про майбутнє.
- А я? Мене немає...
- Авжеж. Бо нікого немає. Тільки рок-н-рол гратиме за стіною лабіринту. Тільки самотнє соло зустріне тебе на порозі небуття.
Світ вичерпаний до дна, душа повна по вінця - аби тільки не розлити - не розплескати...
Цуценя тремтить на асфальті. Вітер котить землею богородицю. Змієм майорить у небі спас, а сили його випили, виссали. Недремне око дивиться у шпаринку небесної твердині.
- Господи! Де я?
- А ти рок-н-рольна людина. Ти вмієш посміхатися. Ніби й немає навколо пліснявини й лабіринту. Ніби й не бігтимеш ти довіку нескінченними коридорами. Ніби й немає глухих кутів душі твоєї.
Ти - свічадо нездійсненності мрії, нездійсненності світу, нездійсненності душі. Свічадо лабіринту. Самотнє соло, несміливо зазираєш у безодні свідомості, у глибини небуття. Бо не вмієш жити поряд із сонцем. І місячний світ тобі замість ворога, бо смолоскипи долі засліплює він. Бо Мара й Морена танцюють на його долоні.
І знаєш тоді - вчора не пішло з життя. Воно причаїлося, чекаючи на свій вихід - нова примадонна у нашому камерному ансамблі - душа, смолоскип і свічадо. Задумане свічадо лабіринту, що виростає з душі, розгортається безліччю поворотів та безодень.
Дивиться зірка неминучості, сумує над лабіринтом, оплакує безмірність порожнини, темряву світла і буття сутінки. Себе оплакує і тебе. Приреченість оплакує. Твою - жити. Бігти коридорами Всесвіту і душі своєї лабіринтами. Свою - жити. Сутінками твого життя.
- А я? Гукаєш у порожнечу бездонності душі...
- Малеча !.. шепоче у відповідь... Ти - лабіринт безмежжя свого. Ти - тінь власної тіні.

***

Серце застигло у горлі
Душа захолола гадюкою
Звивається коло мене
Сичить над вухом

Осінь вже листя розкидала
Віхола жовтогаряча вирує над містом
Чорний асфальт парує білявим туманом
Дороги сивими гадюками звиваються

Рута червоність свою на долоні мої
Поклала - гадюку приспати
Душу пелюсткою розгорнути
Серце схололе розполохати

Тільки пізно ти, руто моя,
Про червоність свою згадала
Тіло вже стало гадюкою
Душа змією невситимою

Не знайти тепер того зілля
Що струїло б гадюку чорную
Що звільнило б мене від осені
Що мене розгорнуло б рутою

Чужинка

- Поцілуй мене, чужинко! - шепіт голкою у серці вивернувся… - Поцілуй же мене, чужинко!
- Чужинко? Чому - чужинко? - Коні неслися вихором. Вихором неслися надії та мрії. А втім, навіть їм ніколи не справдитися. І ковила котиться під копита…
Все вже було. Вже колись відбулося, майнувши полум'ям у серці, згарищем у пам'яті, попелом у повітрі, - ковила, коні, буття. "Чужинко" - то все, що лишилося тобі. Все, що ти собі лишила. І чим ти лишилася.
Рядки вислизають з-під пальців. Слова - як щури зі шхуни в пекельному вирі. Світло, темрява - забула різницю…
А тому лишається тобі тільки писати філософську прозу… І ніколи не забувати той сон, із дияволом у дзеркалі. Ще пам'ятаєш, як бігла звідти (звивалася сукня білою хурделицею, відрізаючи шлях додому) - від руки простягнутої відмовившись - ще не відьма, та вже й не людина? Ой, йшло дівча долею та захлинулося, спрагло вдихуючи життя. Тільки вже не своє - втекла ж бо від себе, побоялася у дзеркало зазирнути.
Чужинкою йдеш по світу, і думаєш ти як чужинка. І світ тобі - чужинець: себе не маєш - як інші знатимуть, що то ти? І цілунок, тоді вкрадений у чужинки, - чи цілунок то, чи трунок - не знати довіку.
Дзеркало проти дзеркала, свічки стікають - коридор душ, тільки тебе в ньому немає. Сяє тепер твоє дзеркало пусткою, золота обручка почорніла - чужинка ж бо.
І тому лишається тобі лише писати філософську прозу. Та й ту - хіба вже напишеш?

Без назви

Скільки тобі було років, ти тоді вже майже не знала. Ти просто час від часу приходила до кав'ярні і годинами курила довгі тонкі цигарки (обов'язкова тонкі), притримуючи їх тонкими пальцями. Руки твої давно вже були руками знудженої жінки, часом із полірованими й лакованими, а часом із нерівно обламаними нігтями.
Тримаючи на колінах свого собаку, звиклого до тютюнового диму й застиглого смутку кав'ярень, таких, як ця, безлюдна та німа, ти сиділа із чашечкою гіркої турецької кави, звично відмовляючись від цукру, дивилася у вікно і курила.
Потім, заходячи пізно ввечері до своєї кімнати, повільно її відімкнувши, власне, тоді всі твої рухи сповільнювалися, набираючи погрозливої рівноваги, - ставила собаку на підлогу (він з повагою рушав до прихованої десь на кухні вечірньої кістки), сідала на підвіконня, дивлячись крізь спалахи світла, що проносилися десь у прірві темряви, і вела безкінечні діалоги. Із собою, життям, мовою, спалахами світла під ногами.
Мова втікає від тебе, часто думала ти. Твоя мова. Єдине, що визначало тебе в цьому житті і зв'язувало тебе із людьми. Ти говорила - і знала, що то ти говориш. Що твоя мова говорить тобою і крізь тебе. Вона пливла в тобі і жила в тобі - коріння твоє і життя твоє. А тепер вона втікає, сиплеться піском крізь пальці, падає на зелену траву попід ноги, вчуваючи у тобі смертельного ворога. І тобі вже не прагне співати. Ти більше не відчуваєш ритму, що пульсував у твоїй крові. Натомість плач рветься з грудей, давній забутий плач за вмерлим дитинчам, за віршем, що загинув при народженні.
Тому ти береш у тонкі пальці довгу цигарку і стаєш біля вікна дивитися на метушню світла.
Хлопають двері. Віється тютюновий дим. Життя здається сумішшю сивого диму і попелу, що зміями витікає з-під незліченних дверей і чатує на тебе у присмерках безконечних коридорів.
Спи, кажеш собі. Спи. Все буде добре. І на якусь хвилю віриш у це. А потім на тебе виплескується місто. Знайомі вулиці, запахи, квіти. Тільки тебе в тому місті більше не має. Є твоя тінь, і твоя пісня - забутий степовий плач, і сивий дим цигарки у твоїх знекровлених пальцях.

***

Зимно коло тебе
Холод згублених сподівань
Припалих порохом смутку
Зимно
Життя біжить вперед тебе
Віхолою тебе загортає
І ти всюди
Все знаєш про все говориш
Мудрий віщий
Але чомусь
Так зимно коло тебе.

Янгол ночі

Чорний янгол крила свої розкидав над деревами. Заступив дахи, ліхтарі і зорі.
Темно за вікном і тихо. Тільки вітер іноді зі стогоном пролітає поміж будинками. А так - тихо навколо, і темно.
П'єте каву під зеленавим абажуром, кришите ламкі тістечка на тарілках - дві жінки чорного зимового вечора.
Тремтливими пальцями перебираєш золотаве волосся, у кільце звинуте:
- Пам'ятаєш, як на серці його носила? Як мені дарувала.. - П'єте каву, свічка слізьми стікає на підвіконні.
Пам'ять звивається коло тебе, біля ніг вкладаючись. З-за плечей визирає. На волю проситься. Теплий віск у руках занімілих вистигає.
- Спідничку цю пам'ятаєш? Червона, як і тоді, коли той чоловік пішов за тобою, не обертаючись, не озираючись, крок у крок за тобою ступаючи. Червона, як глід. Червона, як ружа. Червона, як сонце надвечір. - Янгол ночі місяць на волю випустив - той зблідлий висів, холодний, під крила янголові ховаючись.
- Руки твої захололі… Пам'ятаєш, як мною перевдягалася? Волосся фарбувала, ходу змінювала.- П'єте каву біля вогню палючого, але й він вже не гріє.
Пам'ять болем у серці вгніздилася. Той біль світ собою заступає - світла за ним не видно.
- Подругою була ж бо. Де зраджувати навчилася? - Воскові руки на лід перетворилися.
- Дай же ж я тобі руки розігрію, ніженьки твої розітру натомлені. Світом весь вік свій виходила - час вже спинитися. Час чорному янголові віддатися. Час плакати - і прощатися.
Тихо віск стікає на підвіконня. У вогні спідниця зчорніла догоряє. Кавова пляма підлогою розтікається… Так вмирають зорі спинені, у чорноті ночі зимової загублені.
- Пам'ятаєш: на ляльку дивилася, і жах заступав очі, бо межі вже між вами не було, і волосся твоє золотаве на її колінах звивалося. Чому - питаєш ти? Мною бо бути не навчилася, а собою - не наважилася…

Про віхолу та кохання

...коли слова "я люблю тебе, чуєш? я люблю тебе" стають початком кінця, так само як колись були початком. Бо не сила важить у коханні. Бо можна бути сильним і не вміти любити. І можна бути слабким - але кохати.
Тому чоловіки приходять і йдуть, лишаючи по собі лише тіні.
Покажи кожному із них шлях - до себе, до такого, від якого колись відмовився. Покажи кожному із них шлях - від себе, яким є тепер, від тужливого неспокою сьогодні до безмежної зникомості завтра. Покажи - і відпусти у майбутнє.
Бо чоловіки завжди приходять - і йдуть.
Вони лишають по собі тільки історії: самі лише спомини про доторк, самі лише тіні невгамованих пристрастей і неутамованих фантазій... Вони лишають по собі тільки історії, і всі вони завжди добігають свого кінця, розкидаючи по світу світлини, листівки і голоси.
Зимно мені, любий мій. Так зимно - знати, до чого все прийде, коли все тільки починається. Зимно мені: наче сонце більше не гріє. Наче долоні твої на крижини перетворилися: торкаєшся обличчя мого розпашілого - і холод душу по вінця заливає.
І сниться тоді: я монахиня. Небо поміж шпилів і дзвіниць - повільно танцюєш старовинний каданс, сходячи на самісінький вершечок світу, в обійми неба, в обійми коханця, що його обличчя ніколи не бачиш, а доторків не відчуваєш. Тільки чуєш голос, голос, який шепоче у напівтемряві собору, - у солодкій млості перед розп'яттям, чи у сутінках сповідальні, коли втома хвилями тлумить розум: я люблю тебе, чуєш? я люблю тебе.
І дзвони тоді волають до тебе - голосом, таким плинним і таким зникомим: кохана моя! - і ти йдеш. Ідеш заллятими світлом і сонцем сходами до неба, розіп'ятого шпилями та дзвіницями, метеликом прип'ятого до безодні вічності. Ідеш у прагненні примусити її стати плоттю - аби самій свою плоть утратити.
І стоятимеш на річному схилі у передвечірні яскраві хвилини, відчуваючи, як за твоєю спиною випростовуються крила.
Відчуватимеш, як у польоті на тебе насувається місто, відчуватимеш, як воно облягає тебе, наче рукавичка - руку. І знатимеш тоді: тепер я вільна. Тепер я вільна бути вільною.
Пройду потому повз тебе ясним теплим днем, посміхнуся - і не впізнаю. Любий мій незнайомцю. Примара з минулого. Минуле.
А насправді - то лише віхола, зимова біла віхола за вікном. Зимно мені, шепочеш у чиєсь відчужене плече.
Зимно мені, любий, чуєш? зимно.
А тобі у відповідь шепочуть: я люблю тебе.
І я тебе люблю, кажеш.
І відповідь: не вірю.
Утім, ти вже і сама цьому не віриш.
Навіщо я тобі, тебе питають.
Але ти й сама вже не знаєш, навіщо. Тільки щосили тікаєш від самотності, ховаючись у відчужене плече, у відчужене - таке чуже - тіло. Тікаєш від самотності. Від свого тіла, від себе - і чуєш у голосі своєму голоси чоловіків, які були - і пішли. Чуєш, як вони промовляють твоїми словами. Твоїми чуттями. Твоїм тілом.
І тоді - тільки тоді - слова "я люблю тебе, чуєш? я люблю тебе" стають початком кінця, так само як колись були початком...
А мені так зимно, коханий мій, так зимно...

***

Я хочу,
Щоб ти вицілував кожну часточку мого тіла.
Я хочу
Відчути твої губи у кожній своїй клітинці.
А коли
Ти вип'єш мене наче відьомський трунок,
Чи зможеш
Ти - повстати тоді проти мене? Ні - проти себе?

***

Коли вп'явся у тіло моє поцілунком
Коли мені у себе вглибитися дозволив
Не знав ти тоді
Що отрутою стікає доторк мій
Що таврую тебе я цілунком своїм
Таврований тепер ти мною довіку
І хворий мною тепер - навічно

Лист до коханця

Але пам'ять працює проти тебе. Живеш наче у кінозалі, весь світ наче перетворився на один величезний екран. Наказуєш собі забути, але погляд впирається у відкрите вікно, за яким висить ще одна тепла літня ніч, дрібно нарізана яскраво-жовтими чи тьмяно-блакитними вікнами, - килимок, сплетений із старих, напіввицвілих ганчірок, а пам'ять послужливо видає на-гора постать біля вікна теплої літньої ночі, принишклу музику з вулиці, мускатний запах його шкіри, гірчавий смак його цигарок...
Ще пам'ятаєш: одного разу у холодному, наскрізь прокуреному коридорі, відмежованому від решти світу лише скляними дверима, що робили людей схожими на акваріумних рибок, безмовних у своєму безтямному і безкінечному русі, сиділо двоє.
- Говори.
- Що?
- Не знаю. Говори. Моя справа - писати. Говорити - твоя. - І він говорив, а вона писала, а чи й просто слухала (та й що може сказати світові двадцятитрирічна людина, а тим більше жінка, від народження рокована на небуття самим своїм народженням - жінкою?). Була бо губкою, що всотувала уривки його життя. Його снів. Його буття, якими він щедро наповнював простір поміж ними.
Вони сиділи на прокуреному порозі буття. Їх було двоє, мужчина й жінка. І все почалося - як то заведено віддавна, і не нами - словом. А втім, вони ж десь мали почати?..
Та й що нового можна сказати в історії про кохання? Ти дивишся у чиїсь очі, а за твоїми плечима шепочуть тисячі поколінь. Ти - палімпсест своїх власних, вже відбутих досвідів, відбутих досвідів минулих поколінь, що творили цитати - і складали той цитатник, що ним є ми - і наше із тобою життя... І кожен наш із тобою порух, кожен наш крок - то вже цитата, цитата з якоїсь книжки, яку дочитуємо в русі, поспіхом, гортаючи через сторінку - аби встигнути прочитати, встигнути передивитися списану чужою рукою віхолу цитат, доки буття - ще буття, доки ми - ще ми, доки ми - ще є…
І тому звертаюсь до тебе, шкірою відчуваючи нехіть тисяч поколінь за спиною: що можеш додати, коли все сказано за тебе? Твоя l'histoire d'amour petite et banale списана тисячма поколіннями перед тобою. Прискіпливі очі минулого, що із кожним порухом все глибше вгризається у кров, мозок, душу: що можеш сказати, коли все вже відбуло?..
А тому я просто запарю чай. Годинник вперто наближається до шостої по обіді. Ти ось-ось маєш задзвонити у двері. І тому я запарю чай.
Взяти чорний - звичайний - чай за основу. Звичайний чорний чай, аби притлумити смак плоті, смак зради і смак розставання. Чорний чай - за основу. Додати трохи маку - для міцного сну, трохи валеріани - для зняття напруги, трохи липи - для спокою. І ще: барвінку - аби розбудити бажання, м'яти - аби розбудити хіть і ромену - аби ти забув, хто ти є. Аби змити всі ґудзики з тебе, яких на себе стільки за останній час навішав, що навіть кохаючись лишався наче у мушлі замурованим.
Ти примусив мене кохати. Вивернув мене навиворіт, так що все тіло стало нестерпно чутливим, наче воно все стало - суцільні губи. Примусив спалахнути у раптовому стогоні пристрасті серед ночі - і дав догоріти.
Ти змусив мене заплакати - і тепер я не маю часу чекати, доки заплачеш - ти...
Далі перемішати зілля - обережно, не поспішаючи. Зілля не любить поспіху, так само як і кохання. Так само як зрада. Так само як помста.
Залити кип'ятком. Поставити на вогонь - і дати йому піднятись, тільки не дати йому скипіти: силу затримати - а не знищити. Навчити зілля підкоряти волю, а не вбивати волю. Ти ж за це любив мій чай? За силу?
Ти завжди мене звав - Чорною Відьмою. А тепер я - Руда Відьма. Волосся моє тепер коротке: тебе бо мусила від себе відрізати, як плоть затруєну від тіла розпеченим ножем відтинають. Кривавого кольору неба надвечір тепер моє волосся, коли сонце без упину котиться у солону безмежну прірву моря. Мінливого кольору пристрасті без віри і звички без кохання.
І тому ти зараз знову п'єш мій чай. Останню чашку - твою останню чашку чаю у цьому домі. Він висушить твоє горло - але я вгамую твою спрагу. Він примусить твоє тіло горіти - але я втамую твою пристрасть. Він примусить твою душу померти - але я зачекаю, доки вона народиться наново. В обіймах твоєї нової пані, твоєї теперішньої господині, твоєї дружини. А потому триматимеш у своїх обіймах її тіло, таке слухняне і ніжне, таке тихе і чуттєве, що чекає на твій доторк, що чекає на твій цілунок, що чекає на пробудження. А тоді ти згадаєш мене. І себе зі мною. І себе біля вікна теплої літньої ночі.
А поки пий чай... Візьми мою руку - подивись на долоню, на переплетення її ліній. Подивись на свою долоню. Знайди там лінію, на якій ми перетнулися, на якій розійшлися. Лінію, на якій знетямленими гончаками шукатимемо слідів одне одного.
- Але де ж тут я? - спитаєш ти.
Тебе немає. Є твій цупкий сірий светр. Розслаблена і швидка хода. Спокійний і відсторонений погляд. Тебе тут немає. Власне, мене тут вже немає так само. Є тільки ранок, який ніколи не розділив зі мною, не дихав разом зі мною вранішнім туманом, який восени розтріпаними стрічками наповзає на вікно. У нас були лише ночі: моя шкіра ставала шовком під твоїми долонями, твоя перетворювалася на оксамит - під моїми...
Тому сьогодні - спи. Тіло втомлене коханням, знесилене трунком, живильним для тіла, смертельним для душі: хіть мою і біль мій запарила я тобі у чаєві. І тепер я вільна, а тобі твоє тіло кліткою буде... Тільки тобі твоя клітка життям стане, а мені моя воля - смерть несе.
І далі раз на місяць тіло розкриватиметься як незагоєна, роз'ятрена рана, вихлюпуючи із себе майбутнє, яке вже ніколи не відбудеться, вихлюпуючи із себе шматками понівеченої плоті життя, що не має права на існування, не може - бути.
Йтиму тоді вулицею - смерть у самому вирі життя, єство, створене - народжувати, приречене - вбивати.
Довіку маритиме жіноче тіло безкінечністю буття поміж життям і смертю, доки із віком не висхне, завмерши на порозі небуття, від якого лишається тільки один крок - у смерть.
А чоловіче тіло? Одвічне ув'язнення у сліпому прагненні до відродження - до відтворення - до життя. Безтямне у власній силі, у своїй завершеності, у замкненості на собі.
Скажуть, потяг до любові та потяг до смерті, з'єднані у жінці, - сили, рушійні у нашому із тобою житті. Чи цього шукав ти в мені?
І чого ж тоді я шукала у твоєму тілі?
Тож пий чай, коханий мій. Пий той трунок. Віддайся моїм чарам. Адже я все одно чекатиму. Чекатиму на день, коли знову прийдеш до мене, знесилений, спраглий, лютий. На себе - за те, що тільки мене бачиш, тільки мене чуєш і тільки мене прагнеш. І на мене - за те, що я є.

***

Зумій мене дочекатися
Сумнівів пережити темне покуття
Дихання поміж сотень голосів признати
Дні відбувати так наче зі мною

Зумій мене впізнати серед ночі
Безодню запаху мого не згубити
Дихати опліч мене навчитися
Місяць моїми очима бачити

Зумій світлом у темряві бути
Мене утримати на межі самотності
Пісню мою обірвану підхопити
І чекати на мене навчитися

Коли я прийду

Я прийду до тебе темної ночі. Тихо розберуся, прочиню вікно назустріч темряві та ковзну під ковдру, вже зігріту теплом твого тіла, аби у сплетінні рук і ніг, дихаючи тобі у шию, розповісти про свій день.
Я розкажу тобі, як спохопилася посеред ночі, знаючи: сьогодні ти маєш померти. Я знала: ти вже маєш бути мертвим, я бачила блиск ножа, що летів тобі у спину, я бачила твої очі, закляклі в усвідомленні скінченності, закінченості, кінця. А годинник стверджував: двадцять по п'ятій. Двадцять по п'ятій ранку. За вікном чорнота, некерована чорнота жовтневої ночі. П'ята двадцять ранку. Холод, що був вступив у тіло холодом ножа поміж лопаток, відповзав, полишаючи по собі лиш страх. Ти мусив померти - але все ще живеш. І вмиратимеш щодня, бо не помер сьогодні. Тільки знаючи це, чи зможеш знову вдивитися у мої очі?
І ще я розкажу тобі, як по обіді сиділа у кав'ярні за чашкою вистиглої кави - самотня жінка на сонячній, заллятій осіннім повітрям терасі. Спостерігала за людьми, відчуваючи, як люди, здебільшого мужчини, зацікавлені, спраглі, спостерігають за мною. Жінки - ні. Жінкам не цікаво. Жіночі погляди ковзають по тобі, не чіпляючись, не затримуючись, не тривожачи. Їм бо не треба спинятися на тобі: одним порухом брів тебе вміщено у світ, зафіксовано й утверджено у ньому. Один погляд - і ти є. Ти є - і ти рухаєшся, і мрієш, і живеш, а чоловічі погляди спиняються на тобі - і ти зникаєш у безодні їхньої невпевненості, сумніву, неспокою: заки вони творять світ, тебе у ньому не буде.
А ще я розкажу тобі про хлопця, який у неоновому офісі знаходить час, аби подумати над собою, подумати про себе. Відсіяти полуду суєти - і зупинитися, відчуваючи довершеність хвилини. Розуміючи, що її ніколи вже не буде, що нас із тобою ніколи вже не буде, що ми тільки тут і є - тут і зараз.
Він сказав: люди пишуть, коли у них є земля під ногами. Навіть не земля - а так, купинa. Де знайти землю, коли довкола безкінечність, безмежність - цілий світ? І як його згорнути, згнітити, стиснути - аби вмістити у себе, аби потім сказати - це я? Хрестом лежати під сонцем, слухаючи землю, її голод та її втому. Землею стати, світом бути - і тоді падати, падати у прірву пізнання, що для нього ще немає ані слів, ані звуків.
А я слухала його - і думала: чому так дивно у цьому світі - що з одними ми розмовляємо, а інших любимо? Що одних беремо із собою у життя, а інших - до серця?
А ще я думала: це так по-чоловічому - любити землю, як жінку, і брати від неї, наче від жінки...
Притулитися до верби понівеченої, втрачаючи себе у безкінечності її - буття. Посестро моя - простягнути руки до неї, і вже наче й руки не руки - віти, та й ті не свої - вербини. Розпростатися у темряві, війнутися під шепотом вітру - і бути. Прости мені, сестро моя. Земля гойднеться назустріч: трава і небо переплуталися. Віти у вихорі дощу, у холоді ранку. Вітром розтріпані, туманом переплетені - у дзеркалі річному себе не знайдеш. І у дощі каштановому себе не знайдеш. І у світлі сонячному не знайдеш себе.
То і ліжко твоє вихолонуло - на мене чекаючи. Тільки мене вже не було. Тільки я вже була - вербою...
Я прийду до тебе темної ночі. Тихо розберуся, прочиню вікно назустріч темряві та ковзну під ковдру, вже зігріту теплом твого тіла, аби у сплетінні рук і ніг, твоїм диханням дихаючи, розповідати. Я прийду, аби розповісти тобі про день. А ти думав - навіщо?